На фронті ентузіасти намагаються зробити спорт інструментом в боротьбі із пияцтвом серед вояків

 Довідково: Володимир Шилов, старший солдат 14 ОМББ в/ч 2332. 26 років. Одружений. Професія – будівельник. Захоплення – спорт.

 - Ще у свої 16-ть я зрозумів, що спорт – це вихід, а точніше – правильний шлях, - говорить Володимир Шилов, військовий, який зараз проходить службу у зоні проведення антитерористичної операції. – Я вдячний долі, що тоді у моєму житті з’явилися люди, які показали мені цей шлях – першим був Сергій Іванович Курботов, який мене в спорт привів, а Ігор Лабодаєв та Сергій Болгаров повернули, коли я зійшов з дистанції, так сказати. От саме таких людей не вистачає там, на передовій, де напругу більшість бійців знімають алкоголем. Це страшно. Це дуже страшно і небезпечно, адже людина, яка залила свою свідомість пивом чи горілкою просто не здатна прийняти швидке, виважене та правильне рішення у критичний момент, який там настає несподівано.

Високий молодий чоловік у камуфляжі, з великим рюкзаком за спиною та зі сповненим надії поглядом намагається стукати у всі двері, аби його почули і допомогли витіснити пияцтво з лав Збройних сил України, яке мов болото затягує чоловіків. Одними з таких дверей стали двері нашої редакції. Володя сподівається, що коли цим  «хмільним» питанням зададуться маси, справа зрушить з мертвої точки і у свідомості людей дещо зміниться.

 - Ви навіть не уявляєте як мені хочеться залучити до занять спортом якомога більше армійців. Ми разом з товаришами, які розділяють мою прихильність до спорту, обладнали з підручних матеріалів спортивний майданчик – турнік, брусся, тренажер для спини та ніг, почепили грушу. Умови для занять є, бажання лише не вистачає, - розповідає військовий.

Цілодобово напружена атмосфера, одні й ті ж обличчя щодня, одні й ті ж сумні краєвиди. Це дістає, це нервує, напружує. У чоловіків зачасту зриває дах від цієї гнітючої прикордонної монотонності. У кожного з них є зброя, у кожного свій характер, свій норов і свої, як кажуть, таргани в голові. І це небезпечно. Вдвоє небезпечніше стає коли військові п’ють, а пити вони люблять багато.

Володя розповідає, що п’яні військові – видовище сумне, страшне і болісне. Як людина, що охороняє державний кордон може пильнувати мир та спокій «під градусом»? Як можна виконати свій обов’язок, коли ти ні думати, ні діяти чітко не можеш?

- Я стомився бачити п’яні обличчя бойових побратимів, старших офіцерів. Мені соромно за нашу армію, за чоловіків, які замість того, щоб підтримувати себе в формі навпаки вбивають свій організм, - говоре Володимир Шилов. – Як показує практика, пияцтво у ЗСУ явище не рідкісне, хоч і знаходиться поза законом. Штрафні санкції – мінус півтори тисячі гривень із зарплати – не діють, так само як не діє і ізоляція в карцері. Тому в мене виникла ідея, що  треба не стільки карати, скільки заохочувати до чогось.

Взяти цей же спорт. Це діло добровільне. Не хочеш бити грушу, тягати гантелі чи качатися – будь ласка, займися собою. Треба і форму до ладу привести, адже ми армія, ми повинні бути взірцем, і зброю тримати в чистоті та бойовій готовності. Тому замість чарки краще взятися за такі справи.

Вагомим аргументом на користь занять спортом у фронтових умовах слугує неабияка психологічна розрядка. Підтримки психолога солдатам не вистачає, а нерви буквально на межі. Тож щоб не схопитися за зброю і не накоїти дурниць, краще свій гнів вилити в тренажерці. На цій думці сходяться і спеціалісти у області психології та психіатрії.

- Як би паскудно мені не було, 20 хвилин занять – і все як рукою знімає, - додає Володимир.  – Нехай я витрачу свою енергію, але ж після цього і настрій кращий, і фізична підготовка і приплив нових сил, відкриття нового дихання, і гніву чи роздратування як і не бувало. Я радий з того, що знайшов однодумців і у нашого спортивного гурту вже почали «прибиватися» новачки.

До слова, хотілося б подякувати за підтримку і допомогу командиру в/ч ПП 2332 майору Ковальчуку та майору Бєлову. Вони підтримують нас, допомагають у поширені нашої спортивної ініціативи. І є ще одна людина, якій би хотілося сказати окреме «спасибі». Це відомий в Кіровограді громадський діяч, декан факультету економіки та менеджменту Володимир Зайченко. Він і інвентарем допомагає і завжди відгукується на всі інші наші прохання.

Яким саме видом спорту займатися для Володі не головне. Він встиг спробувати себе і в боксі, і в фрі-файті, і в таєквон-до. Скрізь треба витримка, наполегливість, самодисципліна – як і в спорті, так і у військовій справі. Щодня хлопцям доводиться носити на собі близько 30-33 кілограмів обмундирування. Ноша нелегка, не всім під силу. Особливо важко коли треба бігти, рухатися швидко, або нести на собі пораненого товариша. Від цього залежить життя і самого солдата і його побратимів.

- Кожен з нас повинен сам для себе зрозуміти, що чим краща наша фізична підготовка, тим більші у нас шанси на життя. Замість «чаркометання» краще побігати, пострибати, підкачатися, зайнятися рукопашним боєм, якого нам в «учєбці» дали замало. Одного місяця підготовки не достатньо для повноцінного солдата, тому ми самі вже тут, у бойових умовах, повинні остаточно загартуватися. Та й в плані фінансів набагато розумніше та ефективніше не пити.

Ми захищаємо свою державу, вона нам за це платить. Особисто я живу за принципом того, що свою роботу треба виконувати якісно, або ж не виконувати взагалі. А ці 1,5 тисячі гривень, які йдуть на штрафи за пияцтво можна було б відправити рідним, чи докупити собі амуніцію. Грошам завжди можна знайти доцільне застосування. А в нашому випадку, покупка амуніції – це інвестиція у власне здоров’я та життя.

Хоча конфлікт на сході України триває вже півтора року, і за цей час наше військо закріпило свої позиції, значно зміцніло, та все ж потреб ще вистачає. Найперше – це сучасні біноклі і моноклі високої кратності, прилади нічного бачення, теплі речі. Дещо хлопці купують самі, дещо навпіл з благодійниками чи волонтерами, щось отримують від небайдужих українців, щось дає Міноборони. Але головна потреба залишається у розумінні самими військовими того, що алкоголю немає місця на війні.

- Пити більшість починають ще в учєбці. Там нам казали, що на фронті не буде часу пити, але насправді справа не у часі. Звичайно, часто п’ють від того, бо не знають куди себе подіти, але багато хто просто не витримує постійної напруги і береться за чарку.

Я здаю пост, але спати спокійно не можу. Я весь час хвилююся про те, а чи не пиячать на посту мої бойові товариші, чи не пропустять вони через хміль ворога, чи втримають позиції. Інколи навіть буває, що влаштовуємо таким захмелілим горе-воякам «сюрпризи» - одягаємо «кікімори» і пробираємося до посту спостереження чи блокпосту, де виявили п’яних постових. Ну тоді вже, самі розумієте, до чого справа доходе і як ми провчаємо любителів хильнути, - пояснює старший солдат Шилов. - Ми пояснюємо, що ми – солдати Української армії, ми не можемо ставитися до свого обов’язку легковажно, адже за нашими спинами наші матері, наші дружини, наші діти, наші кохані, наша земля.

Достукатися до свідомості кожного – насправді нелегко, тож залишається лише сподіватися, що Володі, і таким ентузіастам як він вдасться це зробити і замість спиртного солдати обиратимуть  здоровий спосіб життя – без алкоголю, наркотиків і випливаючи з них неприємностей.

 Жанна Петрович